Чекання

Я ненавиджу вихідні, бо вони забирають у мене Тебе. Ненавиджу ці дні, які буцімто придумані для відпочинку. Що то за відпочинок, коли ходиш з кутка в куток і не знаєш, куди себе подіти, бо Ти далеко? Берешся за якусь роботу, а все валиться з рук. І не рятує ні що. Знаходжуся неначе в полоні, неначе за ґратами. І нема порятунку від того настрою.  Ці три дні (адже їдеш ти завжди у п’ятницю) для мене як покарання. Але за що, я поки що не розумію.

Зате я дуже люблю ранки. Бо вони починаються з Тебе. Так, кожен мій ранок світлий, адже я знаю, що Ти от-от озвешся. І неважливо, що зі мною було вчора, в якому настрої я засинала і які сни мені наснилися – Ти все перекреслиш своїм вітанням. І день буде сповнений змісту, бо сповнений Тобою.

Станція

Які дивні часом бувають люди. Вриваються до тебе в серце, в душу, в життя, змушують перелаштуватися і прив’язатися, а потім в одну мить просто йдуть далі. Так наче ти транзитна станція, перевалочний пункт. Ще й не прибирають за собою, так що ти мусиш час від часу натикатися на якісь залишені дрібниці, що болюче впиваються в тебе, як шматочки розбитого скла. Їм байдуже, вони пішли далі, а ти сиди і спостерігай за тим як з тебе по краплині витікає найдорожче, найвразливіше і найбеззахисніше.

Сумно бути лише епізодом на чиємусь шляху. Хочеться стати для когось пунктом призначення.

Veni, vidi, vici

А я ще досі чогось чекаю. Не знаю, чого, не знаю від кого. Просто перебуваю в очікуванні певних змін, адже так, як зараз, бути не може завжди. Ну і це, безперечно, тішить.
Живу, споглядаючи, як за вікном день змінює ніч, а сонце місяць. От незабаром прийде весна,  від неї я теж чогось чекаю. Нових вражень, емоцій, подій. Чекаю, чекаю, чекаю..

Напрошується висновок, що замість того, щоб чекати, треба щось робити самій. Але зараз мені важливо саме дочекатися, бо все, що треба, я вже зробила. Майже зцілилася, практично стала на ноги. Не вистачає останнього штриха, який десь забарився. Якось здалося, що я вже його побачила, та він щось не поспішає...

І ще одна думка, не до цього, просто крутиться в голові давно.

Чоловік має бути чоловіком. Прийшов, побачив, переміг. Підступив, обійняв і поцілував. А не розводити демагогію у спілкуванні он-лайн. Це ознака невпевнених чоловіків. І навіть коли здається, що жінка цього не хоче, треба брати її на абордаж. Це вчинок. Це викликає захоплення і повагу. Бо навіть сильна жінка хоче відчувати себе слабкою. Менше слів, більше вчинків і ми ваші :)

Дзвоник

А дзвіночок всередині мене вже заздзвонив... Дзинь-дзинь-дзинь...
Вирішив сповістити, що мені вже має стати весело... І таки стало весело! Але нерадісно. Що то такеє? Уже намалювала собі в голові казна-що і сиджу невесела. Усе не так, як має бути. Хоча хто знає, як має бути? Отож, ніхто. А я вже подумки знайшла собі на голову пригод і не можу розплутатися. Талановито! Певно, заразилася від подруг, які тим активно страждають. От ні, щоб сидіти наразі і займатися корисною справою. Ні, я сиджу і неясно чим займаюся.

Хоча, певно, мене вже можна привітати. Мої теперішні переймання показують, що справи йдуть краще. От іще влаштую собі перевірку Вінграновським і Костенко, щоб напевне вже.

Мила бесідую сама із собою.

Із кожним так

Цікавість завжди змагається в людині із рефлексом самозбереження. Дехто стрибає з парашутом, дехто підкорює гірські вершини, а дехто лізе на ті самі граблі в надії, що все обійдеться. І одна справа - дивитися на таких людей збоку, і зовсім інша - бути на їхньому місці самому. 

Особисто я люблю шампанське, тож ризик мене не має спиняти. І якби не гіркий попередній досвід, я б, певно, і не замислювалася. Але так, як раніше, жити вже не виходить. Це кляте дорослішання проявляється у вигляді гамівної сорочки, яка сковує і не пускає. Але ж то на користь, чи не так?)

Сізіф

Сьогодні спала на думку дивна річ. Мені лише 21, а часом таке враження, що за 40. Я обтяжена. Зникла та легкість, яка мені так подобалась у собі. 

Постає питання Чому? Варіантів може бути декілька, але на думку спадає лише один. Це трапилося після Нього. Хоч він і пішов(хоча це не дуже влучне слово, точніше було б сказати "це скінчилося"), а у мене складається враження, що насправді він перетворився на тяжкий наплічник, який я не можу зняти. Хоча наче й зняла, але чую його вагу все одно. Це як фантомні болі у тих, хто зазнав ампутації чи паралічу. Кінцівки вже немає, а ти відчуваєш, як вона болить. Так і я. І це мене обтяжує. Не можу з легкістю сприймати життя. А мені ж лише 21! А я вже не можу радіти на повну, ховаюсь у мушлю і прагну спокою. Та ж зарано! Ще маю насолоджуватися життям, усіма його проявами.

Раніше була щаслива, що Він трапився на моєму шляху. Так, була щаслива і тому, що це закінчилося. А тепер розумію, що за хвилини щастя заплатила занадто високу ціну. Хоча, з іншого боку, чи може бути зависока ціна за Щастя? Адже воно безцінне. Та все одно у цю мить не можу пробачити собі, що пішла на все це. Якби не Він, я б, можливо, досі працювала в "ЛУ", займалася б улюбленою справою та тішилася б життям. Хоча не звикла звинувачувати когось у власних негараздах, але наразі реально настільки змучена, що сил немає тримати все на своїх плечах.

Оу! Сьогодні я вперше пошкодувала, що зустріла Його. Цікаво, це добре чи погано? Скоріше, неоднозначно.

Словом, наразі почуваю себе Сізіфом, який марно тягне свій камінь.
Наразі я виконую безплідну, важку, нескінченну, а то й зовсім непотрібну працю. З цим треба покінчити.