Дзвоник

А дзвіночок всередині мене вже заздзвонив... Дзинь-дзинь-дзинь...
Вирішив сповістити, що мені вже має стати весело... І таки стало весело! Але нерадісно. Що то такеє? Уже намалювала собі в голові казна-що і сиджу невесела. Усе не так, як має бути. Хоча хто знає, як має бути? Отож, ніхто. А я вже подумки знайшла собі на голову пригод і не можу розплутатися. Талановито! Певно, заразилася від подруг, які тим активно страждають. От ні, щоб сидіти наразі і займатися корисною справою. Ні, я сиджу і неясно чим займаюся.

Хоча, певно, мене вже можна привітати. Мої теперішні переймання показують, що справи йдуть краще. От іще влаштую собі перевірку Вінграновським і Костенко, щоб напевне вже.

Мила бесідую сама із собою.

Із кожним так

Цікавість завжди змагається в людині із рефлексом самозбереження. Дехто стрибає з парашутом, дехто підкорює гірські вершини, а дехто лізе на ті самі граблі в надії, що все обійдеться. І одна справа - дивитися на таких людей збоку, і зовсім інша - бути на їхньому місці самому. 

Особисто я люблю шампанське, тож ризик мене не має спиняти. І якби не гіркий попередній досвід, я б, певно, і не замислювалася. Але так, як раніше, жити вже не виходить. Це кляте дорослішання проявляється у вигляді гамівної сорочки, яка сковує і не пускає. Але ж то на користь, чи не так?)

Сізіф

Сьогодні спала на думку дивна річ. Мені лише 21, а часом таке враження, що за 40. Я обтяжена. Зникла та легкість, яка мені так подобалась у собі. 

Постає питання Чому? Варіантів може бути декілька, але на думку спадає лише один. Це трапилося після Нього. Хоч він і пішов(хоча це не дуже влучне слово, точніше було б сказати "це скінчилося"), а у мене складається враження, що насправді він перетворився на тяжкий наплічник, який я не можу зняти. Хоча наче й зняла, але чую його вагу все одно. Це як фантомні болі у тих, хто зазнав ампутації чи паралічу. Кінцівки вже немає, а ти відчуваєш, як вона болить. Так і я. І це мене обтяжує. Не можу з легкістю сприймати життя. А мені ж лише 21! А я вже не можу радіти на повну, ховаюсь у мушлю і прагну спокою. Та ж зарано! Ще маю насолоджуватися життям, усіма його проявами.

Раніше була щаслива, що Він трапився на моєму шляху. Так, була щаслива і тому, що це закінчилося. А тепер розумію, що за хвилини щастя заплатила занадто високу ціну. Хоча, з іншого боку, чи може бути зависока ціна за Щастя? Адже воно безцінне. Та все одно у цю мить не можу пробачити собі, що пішла на все це. Якби не Він, я б, можливо, досі працювала в "ЛУ", займалася б улюбленою справою та тішилася б життям. Хоча не звикла звинувачувати когось у власних негараздах, але наразі реально настільки змучена, що сил немає тримати все на своїх плечах.

Оу! Сьогодні я вперше пошкодувала, що зустріла Його. Цікаво, це добре чи погано? Скоріше, неоднозначно.

Словом, наразі почуваю себе Сізіфом, який марно тягне свій камінь.
Наразі я виконую безплідну, важку, нескінченну, а то й зовсім непотрібну працю. З цим треба покінчити.